|
 Головний тренер «Енергії» Валерій Легчанов нещодавно відсвяткував день народження – 13 лютого йому виповнилося 39 років. У великому інтерв'ю «Футзал України» він розповів про початок своєї кар’єри, сім’ю, найбільшу заробітну плату, бізнес, своє бачення футзалу та поділився враженнями від тренерської роботи.
– Як Ви потрапили у футзал?
– Перші футзальні кроки були 1992 році у Покровському, де зараз приймає «Титан», коли там відкрили Палац спорту. Цей спорткомплекс став знаковою подією для всього краю. Раніше в селах було дуже мало чогось подібного, навіть наявності залу. Відстань до Дніпра велика і там сільські змагання не проводились. Мати змогу тренуватись у ДЮСШ в залі, в стандартному залі і з системними тренуваннями – це дуже добре. Через рік-два на обласних змаганнях серед сільських команд ми відчували себе на голову сильнішими. Бо хтось займався в шкільних залах, волейбольних, баскетбольних, а ми мали змогу тренуватися в нормальному залі.
Мені тоді дуже подобалось. Проводилось багато турнірів. Було багато команд, навіть з різних куточків колишнього Радянського Союзу приїжджали. Якась Євро-Азіатська ліга була. До нас часто заїжджали «Механізатор», «Ніка», «Фортуна». Це дніпровські і запорізькі команди, які мали у своїй обоймі у майбутньому заслужених майстрів спорту. Великий обсяг футзалу дав поштовх займатись ним професійно. Хоча паралельно займався футболом. Літом був футбол, взимку – футзал.
Потім поїхав на навчання і там була команда. З 1995 по 1999 рр. я навчався в Оріхівському сільськогосподарському технікумі – це місто Оріхів, Запорізької області. В місті створилась команда «Орсільмаш» і заявилась у Другу лігу. То були перші ігри на професійному рівні.
– Не пробували себе у великому футболі?
– Напевно я не так виділявся на тих сільських змаганнях з великого футболу, щоб мене запросили в «Дніпро» чи «Дніпро-75», або інтернат. У мене параметри не футбольного плану. Можливо, і я десь підсвідомо не шукав футболу. Можливо, на область і були пропозиції, але футзал був цікавіший.
Після вступу 1990 року до Агроуніверситету все продовжилось. Університет був з футзальними традиціями. Свого часу брали участь у Вищій лізі. Пам’ятаю, що один сезон точно був (ФК «Агроуніверситет» (Дніпропетровськ) став бронзовим призером сезону 1991 року. Це був чемпіонати УРСР/України під егідою Союзу міні-футбольних клубів України. – Прим. авт.). Достатньо амбіційний тренер був. Футзал був на достатньо високому рівні. В зал приходили великі майстри, в тому числі з футболу. Було велике задоволення з ними тренуватись. Зал, до речі, раніше називали «Сільхоз».
Тоді теж утворилась команда, яка була тільки рік – «Ольвія». В Першу лігу її заявили. Вона була створена на базі студентів і додались гравці, так би мовити, ветерани українського футзалу: Олексій Єременко, брат Костянтина Єременка, Володимир Єлізаров, Юрій Миргородський. Це великі імена. Вони пройшли «Крим і Рим» початкових футзальних років. Дуже багато чого від них вчились і з їхньою допомогою «Ольвія» виграла перше місце.
– Чому тоді немає команди в Дніпрі з такими традиціями?
– На превеликий жаль, після «Механізатора» топ-клуб так і не з’явився. Багато дніпровських футболістів захищають і захищали клуби різних міст. Думаю, більше це питання до функціонерів. Кожного року в нульових думалось і хотілось. Був «Будівел», але це був більше трамплін і змога реалізувати себе та поїхати в більш топовий клуб. Дуже прикро, що немає команди, яка бореться за найвищі місця. Тоді фінансові можливості були набагато більші…
– Чи вплинули сильні футбольні школи «Дніпра» і «Металурга» на відсутність цікавості до футзалу?
– Можливо, і так. Я б повністю на це не скидав. Десь, можливо, і бум пройшов. Команди утримували заводи-монстри. А починаючи з середини нульових весь бум перейшов на Львівщину. Тут з'явилось багато команд. Одного бажання замало.
– Ви вчились в технікумі, потім в університеті. Не розглядали футзал, як свою професію?
– Ні. Бачив себе у спорті із самого дитинства. Це все завдячуючи матері. Вона говорила: «Будеш добре вчитись, будеш ходити на тренування». Тому в мене були хороші оцінки. Я по співбесіді вступив у технікум, потім так само в університет. Вдавалось поєднувати, але в університет як спортсмену була більше пропозиція.
У шкільні роки було так: вчишся добре – ходиш на тренування, маєш трійку в табелі – вибачай… Навчання давалося мені непогано. Вчився добре, але бачив себе у спорті. Вчився для мами. Поклав їй ті дипломи, сказав «дякую» і поїхав у Львів.
Велике дякую мамі за виховання, підняття на ноги. В неї склалась тяжка доля. Хочу їй подякувати за все хороше. Від неї багато залежало, як я сформуюсь, як людина. Хочу попросити вибачення, що так рідко відвідую.
– Яку професію освоювали і чим могли б займатись?
– Навіть не скажу зараз. В ті часи дуже мало людей працювали за спеціальністю. Кого куди життя закине. Грали роль знайомства, ще щось. Думаю, був би при якомусь ділі. Спорт завжди був на першому місці. Якби не професійна кар’єра, то може б молодим тренером став.
– На початку кар’єри Ви були граючим тренером…
– Я про це дуже багато думав. І тепер дивуюсь, як це все встигалось, робилось. В кінці все зводиться до неправильного шляху. Тоді це була вимушена міра. Навіть в ті 22 роки по досвіду. У нас були всі свої виконавці, приїжджих не було, молодь. Це були ті хлопці, з якими ми йшли пліч-о-пліч від районних змагань. Разом поговорили і за мене вирішили: «Нехай ти будеш». Це не такий тренер, як звикли бачити. Так, я вів тренувальний процес, давав вправи, але в цілому у нас була сімейна атмосфера, всі друзі. Не було такого щоб сказав: «Віджався!». Не було піраміди, яка потрібна для правильного розвитку у футзалі: президент, директор, тренер, помічник, гравці. У нас був президент і одразу тренер з гравцями.
– У Вас була дуже хороша результативність (56 голів у 27 матчах)…
– Хтось може сказали, що «летіло». Десь футзал був іншим. Тоді грали ті, хто більше забивав. Траплялись рахунки і 12:9. Не треба забувати, що це був рівень Першої ліги, у Вищій набагато важче даються голи. У сучасних реаліях ще більше боротьби. Добре, що увійшов в історію. Я постійно гравцям допомагав, вони мені. Більше часу проводив на майданчику. Підходив з таким настроєм, якщо не я, то ніхто не зробить.
– Раніше футзал був більш комбінаційним і видовищним?
– Раніше футзал менше занурювався у тактичні схеми. Ти міг обіграти гравця і вийти один на один чи два проти одного. Зараз, на щастя, більше тактичних побудов, розбору сильних сторін суперника, індивідуальне закриття сильних гравців. Тому футзал в плані командних дій став кращим. Саме там закладена основа досягнення результату. Епізоди вирішують особистості, а матчі і трофеї виграють команди. Навіть маючи у складі багато хороших виконавців, якщо вони не будуть підпорядковані командним діям, то виграти з ними буде важко. Рано чи пізно потрапиш на організовану команду і програєш. Зараз усі прагнуть вдосконалюватись, шукають «капкани» для команд-суперниць, незручні побудови для суперника. Тому і результативність впала. Не скажу, що видовищність повністю впала, але футзал став більш орієнтований на мислення, а не на красу.
– Ви робите відеонарізки іа проводите тактичні розбори суперників?
– У клубі є окремі перегляди, коли ми дивимось матчі суперників та просто вчимося на прикладі матчів інших команд. Нещодавно ми дивились матч Бразилія – Португалія. Мене дуже вразила гра бразильців, особливо у порівняні з минулими роками, коли я їх бачив востаннє 2016 року на чемпіонаті світу. Цей склад був зібраний із гравців, що виступають в європейських командах. Дуже приємне враження. Були вибрані епізоди, щоб футзалісти бачили, в якому напрямку треба рухатись, як своєчасно відкриватися, як приймати правильне рішення. Ми неодноразово робили такі перегляди. З Кубку УЄФА вибирали матчі («Барселона» – «Газпром-ЮГРА»). Необхідно не тільки варитися у своєму соку. Треба, щоб хлопці розуміли напрямок розвитку. Підхоплювали його і намагалися реалізувати.
Я епізодично виписую наші матчі чи наступного суперника. А ті матчі, що озвучив, щоб мати загальну картину, то дивимось півтайму, або те, що я передивився, що потрібно для розвитку команди, великими проміжками. Як сприймають суперника, як починають, командні рішення, тактичні побудови.
– Ви казали, що у 20 років не перейшли в ДСС, бо ті не могли вирішити питання з армією. Призивний вік тоді був до 25 років. Хто і як вирішив це питання?
– Питання вирішилось у Львові. З Дніпра повернувся в Покровське і в «Титані» мені організували відстрочку, здається на півроку. В «Енергії» це одне із перших питань, які мені пообіцяли закрити. Я служив у військовій частині 4114.
Тоді з мене трохи жартували, бо я ходив з волоссям, а треба було підстригтись. Всі казали, що не треба стригтися, побудеш у частині тиждень і вийдеш після присяги. Я не витерпів, пішов сам та підстригся, бо в їдальні хлопці починали за спиною говорити погані слова. Коли з’явився в розташуванні команди, то всі вже побачили, що точно був в армії.
Був на строковій службі. З вищою освітою тоді служили 9 місяців. В грудні прийняв присягу і у вересні 2004 року отримав військовий квиток. Мені було заборонено їздити закордон, час від часу з'являвся в частині, але повноцінно грав за «Енергію». Потім мене долучали до військових змагань. А для того щоб грати, треба було йти на контрактну основу. Так що я і ще кілька гравців з «Тайму» та «Енергії» були на контракті три роки.
– То Вам, як військовослужбовцю запасу, мала прийти повістка для мобілізації в АТО…
– Згідно з паперами я був у стрілецькій роті. Тому 2014 року мені прийшла повістка, як «великому» гранатометнику. Тоді частині не вистачало такої спеціальності. Але коли побачили всі документи, то розібрались і сказали, що я не підходжу.
«ТИ АБО ГРАЄШ, АБО ТРЕНУЄШ, ІНАКШЕ НЕ БУДЕ РОЗВИТКУ»
У другій частині великого інтерв'ю головний тренер «Енергії» розповідає про перехід до львівського клубу, першу зарплату, «Титан» і своє ставлення до ролі «граючого тренера».
– Постійна зміна команд з чим пов’язана?
– «Титан» з'явився 1999 року, але в професійних змаганнях участі не брав. Тільки в чемпіонатах району і області та галузевих змаганнях. Тому всі ці змагання не перетинались. Я як був з 1999 року в «Титані» після «Оріхова», так і залишався до кінця. Тому паралельно грав і за «Титан», і за ДДАУ. ДДАУ грав тільки перший рік у Першій лізі. «Титана» там не було. Починав грати в «Ольвії», потім був «Будівел», де зіграв тільки три гри. Далі був «ДДАУ-Бересфорд» і «Титан».
– Ви в юному віці вже були змушені самі заробляти на життя?
– Ми грали у футзал, футбол. Щовихідних були ігри. Не скажу, що були великі заробітки, але для студента на життя вистачало. Суттєвих проблем не було. При можливості нікому не відмовляв, якщо запрошували зіграти. Молодість – сили були.
– Перед переходом в «Енергію» були інші пропозиції?
– Офіційних не було. Пам’ятаю один жарт, який розказував Андрій Станіславович Новіков. Вони на мене приїжджали дивитись, але в програмці помилися із датою народження – змістився рядочок і навпроти мене було вказано 1970 рік народження. Новіков та його друзі й подумали – для чого їм брати гравця, якому 33 роки. А потім через півроку я вже грав за «Енергію» на передсезонних турнірах, і вони побачили, що мені тільки 23 роки. Це він мені розказав з часом. Ми посміялися. Нещодавно Кіндій говорив, що ТВД розглядало мою кандидатуру. Але з «Енергією» в ті часи було важко конкурувати. «Енергетики» вже провели сезон у Вищій лізі і пропозиція була суттєва. Я бачив себе в цьому клубі в плані розвитку і створення футзального імені.
– Хто Вас запросив до «Енергії»?
– Знаю, що дивились дві частини фінальної пульки Першої ліги (львівську і харківську). Після львівської підійшов Володимир Васильович Фелишин. Він і досі веде перемовини з гравцями. Думаю, що це рішення вони обговорювали з Олександром Стефанківим. Він запропонував і вже за два дні я поїхав з ними на турнір до Білорусі. Ми зіграли там декілька ігор і я підписав угоду та поїхав у відпустку додому.
– Не страшно було переїжджати до Львова? Тоді дуже багато інформації викидали в ЗМІ про злих західняків, поділ на різні сорти.
– Це все байки. Львів така сама Україна, як Дніпро чи Покровське. Навіть натяку такого не було, що щось не так.
– Ви підписали свій перший професійний контракт з «Енергією»?
– В Першій лізі теж були, бо це була вимога для того, щоб внести гравця в заявку. Хоча там, здається, був договір, і не вказувалась сума. Вже у Вищій лізі був повноцінний контракт на два роки.
– Яка перша зарплата була в «Енергії»?
– Домовлялись про заробітну плату в доларах. На папері все прописувалось у гривні. 1 600 гривень перша зарплата, це десь 300 доларів було. А бонуси і преміальні залежали від потрапляння до стартового складу та успіхів.
– «Титан» та інші клуби, які Вас виховали, отримали кошти за перехід?
– Думаю, що отримали. Там навіть по положенню було записано, що мають заплатити. Суму не пам’ятаю.
– Велика різниця була між лігами?
– Перша і Друга не сказав би, що велика. А Вища ліга – це 100% велика різниця. Відразу відчуваєш. Ще будучи гравцем «Ольвії», ми грали на Кубок з «Морем» (Іллічівськ, зараз - Чорноморськ) і відразу відчули різницю. Вже після першого матчу було все відомо. У другому матчі вони зменшили оберти і дали нам пограти. Другий раз відчув, коли грав за «ДДАУ-Бересфорд» півфінал Кубка України. Тоді наш суперник із Запоріжжя «Запоріжкокс» знявся (ми йому програли в чвертьфіналі). Ми попали на «Інтеркас» і ще більше відчули різницю. Не скажу, що дуже велика прірва, але на дві голови сильніші.
– З тренером була зустріч перед переходом?
– Був такий збіг обставин, що по закінченню сезону «Енергія» залишилась без тренера. В той час, коли мене підписували, вже була домовленість з Андрієм Миколайовичем Василитчуком. Ми поспілкувались, коли було перше зібрання команди. Він щиро і відверто говорив, що футзал це нове і треба разом розвиватись (тренеру разом з гравцями) і досягати успіху.
– Євгеній Москвін розповідав, що покинув «Енергію» через те, що не було стабільності, бо часто змінювалися тренери і постійно мінялось багато гравців. Вас така ситуація влаштовувала?
– Я його розумію. Йому тоді вже було тридцять, а в такому віці більше відштовхуєшся від сімейних і фінансових питань. Я з першого дня вірив, що команда досягне успіху. І та нестабільність і постійні зміни тільки сформували кістяк, і одразу після 2005 року до нас прийшли медалі. Срібло з Тарасом Вонярхою. Ми пройшли без серйозних травм. Перший сезон був такий – потрібно було зрозуміти, куди ми потрапили. Були десь трансферні помилки. Але з часом прийшло розуміння, все підчистилось і прийшов успіх.
– Якби «Титан» погодився виступати у Вищій лізі Ви б залишились в команді?
– Не можу сказати. «Титан» завжди штормить. Їм не притаманні постійність і терпіння. Завжди кардинальні зміни. Після того пробного сезону, можливо, керівництво очікувало золотих медалей. Я вважаю, що команда виступила гідно при тих можливостях, що ми мали. На початку сезону говорилось про те, чи ми взагалі потрапимо в п’ятірку, коли у фінальну пульку виходило три команди. А по ходу сезону прийшов апетит. Треба правильно аналізувати і бути реалістом. Краще рухатись поступово - крок за кроком. Амбіції – це дуже добре, але сприйняття реалій не завжди послідовне. За той сезон я всім вдячний – і гравцям, і працівникам. Вважаю його успішним. Якби вони захотіли грати, то тренерство знову б лежало на моїх плечах. Чи, можливо, запросили б когось із сторони. Є багато складників. Рівень ліг був різний. «Енергія» була швидшою і я з нею розпочав переговори тільки тоді, коли поговорив з Анатолієм Мірошниченком і він дав згоду.
– Ви мали досвід граючого тренера. Чому 2014 року не залишились граючим тренером?
– На той час я вже на 3000% зрозумів, що це вимушений захід в аматорських командах. Навіть вже на рівні Другої ліги не потрібно практикувати, бо немає росту в команди. Хоча, це прочитає мій друг Сергій Тригубець (сміється)…я з ним про це теж говорю. Це неправильна практика. Про це навіть думки не було. Інколи навіть Володимир Васильович жартує, щоб мене заявити. Я відповідаю, що не треба жити минулим, треба дивитись у майбутнє. Ти або граєш, або тренуєш.
– У Максима Павленка вийшло…
– Я його з цим привітав. Це дуже добре. Думаю, що якби Ви сьогодні поставили йому це питання, то порівнявши тренерську працю і результат, була б інша відповідь. Тренер теж має розвиватися. Це моя суб’єктивна думка. Є багато позитивних прикладів, але схиляюсь до такої думки.
«МАТЧ З «БЕНФІКОЮ» СТАВ ДЛЯ НАС ВЕЛИКИМ УРОКОМ»
У третій частині великого інтерв'ю головний тренер «Енергії» Валерій Легчанов розповідає про роботу з Тарасом Вонярхою і Юрієм Кобзарем, дебют в Кубку УЄФА, перехід в «Тайм» і Станіслава Гончаренка.
– У Тараса Вонярхи вдався сезон чи ні?
– У нього все вдалось. Той сезон був двоколовою регуляркою. У нас не було внутрішньої впевненості для чемпіонства. Ми почали розуміти, що все реально. Срібні нагороди в тому сезоні при тому «Шахтарі» це дуже добре. З донеччанами ще було важко конкурувати. Але завдячуючи срібним нагородам і виходу у фінал Кубка України, де ми програли тільки в серії післяматчевих пенальті, зрозуміли, що все поруч і все реально. Головне ще більше працювати.
– Те, що «Енергія» змогла нав’язати боротьбу «Шахтарю» – це була ознака росту рівня чемпіонату чи початок занепаду донеччан?
– Про спад чи можливість зміни поколінь треба було думати їм. А ось у наступному сезоні, коли ми здобули чемпіонство, то «Шахтарю» стало цікавіше, бо перед цим «гірники» вигравали чемпіонат в квітні місяці. Не було необхідної конкуренції, і, можливо, вони перестали викладатися, чи треба було проводити зміну поколінь. Те, що ми проявила жагу до перемоги, наступного сезону дало результат. Не скажу, що по грі ми були сильніші від усіх. Можливо, ми більше хотіли, можливо, «Інтеркас» був не такий збалансований, десь везіння було на нашому боці. Багато матчів виграли з різницею в один м’яч. Ті, хто більше хочуть - ті й виграють. Ми пошепки говорили про цю мрію, щоб не злякати. Тоді ще не було плей-оф, тому виграти було ще важче. Це був один з чемпіонатів, де боротьбу вели три монстри.
– Чому Вонярсі не дали працювати з командою далі?
– Це питання не стосується ігрових чи футзальних моментів. Воно лежить у площині співпраці з керівництвом – відносин президент-тренер. Десь вони не домовились. Я не був свідком їх розмов, тому, що саме відбулось, сказати не можу. Ми були ошелешені такою новиною. Нам просто оголосили, що команду прийме Юрій Кобзар.
– Що змінив Кобзар?
– Додалося більше теорії. Стало більше розборів під час тренувань. Деякі епізоди розбирались не тільки на теоретичних заняттях, а й на майданчику. Епізоди розбирались в тактичному плані – так, щоб знову не повторювати ті ж помилки. Розбирали всі помилки. Хто все розумів, то виходив на майданчик, хто ні - сидів на лавці.
– Про його тренування кажуть, що вони одноманітні.
– Після чемпіонського року ми їздили в Єкатеринбург. Не скажу, що світогляд в нього змінився, але він зайшов у «Будівельник» і сказав: «Ну що, тепер знову повернулись у своє болото». Він так жартома називав наш чемпіонат. Але для того, щоб розвиватись і рости, треба зіграти необхідну кількість матчів. Якби ми не з’їздили перед чемпіонським сезоном на турнір в Москву, то багато гравців нашої команди так би і не змінили свій погляд на футзал. Ми б далі їхали на старому багажі, який був.
Коли ми там дійсно побачили, коли нам «дали по шапці» в деяких матчах, то зрозуміли, що не тільки українські реалії дають змогу вигравати. Стало більше відкритості в діалозі. Ми перестали закриватися. Легше закритися і сказати: «Я не винен, моя хата скраю». Тоді вже започатковувалась системність. Можна просто говорити – не програй своє єдиноборство, грай кожен з кожним і ти будеш чемпіоном світу. Так було більше розуміння, які ж суперники, які гравці сильні індивідуально, які є тактичні побудови. Твоя робота полягає в більшому розумінні гри, страховці, командних інтересах, а не тільки в тому, щоб проявити своє «я» і сказати: «Я забив, з-під мене не забили, а інше мене не цікавить». Завдячуючи виїздам ми зрозуміли, що треба рухатись далі і будувати систему.
– Чи можна сказати, що Юрій Кобзар став тренером, який налагодив систему в клубі від А до Я?
– Бувають такі часи, коли все збігається. Хтось починав розвивати, хтось виводив на новий рівень. Просто потрапити в готову команду мало. Треба, щоб команда розуміла, що від неї вимагають, щоб робити її сильнішою. Щодня були якісь цікаві моменти. Раніше тренування, то образно кажучи треба виконати об’єм 10 кілометрів. А тут з'явилися вправи, які були більше направлені на розуміння гравцем гри. І «Енергії» добре, що Кобзар з’явився саме в цей час і він отримав свій бонус. Це моя особиста думка.
– Чи вразили Вас перші матчі Кубка УЄФА?
– В першу чергу вразило проведення. Присутність на змаганнях такого рівня надихала і говорила, що все не дарма. Показували, як правильно організовувати і працювати. Ти не просто бачиш, а починаєш збагачувати свій арсенал вмінь як гравець і постійно рости. Це безцінний досвід.
Вже на «Бенфіці» побачили, як можна поєднувати командний стиль та індивідуальний. Коли задіювати індивідуальну роботу, як перебудовувати систему роботи команди, що таке зонний пресинг. В матчі з ними це було найкраще. Ми диву давалися, як можна вдвох «заганяти» трьох, чотирьох гравців.
Що вони робили! Яка була синхронна робота верхньої і нижньої ліній! Але це був 2007 рік і для нас це було не те, що нове, а як в першому класі викладали б вищу математику. Ти потім розумієш, що не завжди треба багато бігати, а потрібно більше думати. Якщо кожен гравець із четвірки синхронно буде скорочувати відстань, то полегшується робота всієї команди. Це для нас був великий урок.
– Як здобутий досвід відобразився на грі команди, її тренуваннях та Вас особисто?
– Так різко перебудуватись важко. Але в цілому про деякі елементи почали говорити. Добре, що з Юрієм Івановичем був діалог і ми деякі епізоди розбирали. Головне на чому наголошували, що втілювати можна будь-який елемент пресингу чи ще щось, але головне, щоб про це знали всі партнери, які на майданчику. Якщо воно дає користь команді, то тільки так. Але це не повинно бути так, щоб хтось один біг на всіх чотирьох. Тоді ти тільки спрощуєш роботу супернику.
– Після двох успішних сезонів в «Енергії» були пропозиції про перехід? Можливо від «Шахтаря»?
– До переходу в «Тайм» не було пропозицій. Одного разу були розмови про «Інтеркас», але вони не перейшли до фази перемовин президент-гравець чи тренер-гравець. А чутки чутками. Суттєвих пропозицій не було. Від «Шахтаря» теж пропозиції не було. Вони почали робити ставку на бразильців. Коли вже переходив в «Тайм», то теж були розмови, але мене на той час цікавило тільки перше місце в чемпіонаті. Хоча, мав кращі пропозиції, але не буду казати які. Скажу тільки, що це було з України і із закордону.
– Після чемпіонського сезону в «Енергії» погіршились результати, що призвело до звільнення Кобзаря. В чому проблеми?
– Кобзаря не звільнили. Він не захотів залишатись за тих обставин. Він пішов в «Єнакієвець», бо мав ще амбіції. На той сезон вони мали завдання третє місце і виконали його. Йому пропонували залишитись в клубі і з літа формувати нову команду. Напевно, він не захотів.
Так сталось, що після срібного сезону в команді почалась зміна поколінь. Хотілось зробити плавно, але не завжди була стабільність. Ми йшли на третьому місці після «Шахтаря» і «Тайму», але поразка в Івано-Франківську від «Урагану» була найболючішою. Після неї нам озвучили, як грім серед ясного неба, що треба команду розформовувати. Це питання було більш емоційне, ніж виважене. Сталось як сталось. З часом дізнались, що ще б пережити одну чи дві доби до закриття трансферного вікна в січні, і ніхто б нікуди не пішов, а команда працювала б далі.
– Як відбувались переговори з «Таймом»?
– При переході з «Енергії» у «Тайм» перемовини велись в індивідуальному порядку. Спершу була одна інформація, кого вони хочуть. Знаю що Юрій Іванович порадив Станіславу Гончаренку – бери чотирьох. Ми тоді досить непогано виступили за збірну. І Володимира Кардаша рекомендував. Але його в оренду брали до кінця сезону. Хочу порадити всім футзалістам, що якщо маєте змогу, то не переходьте в зимовий період. Підписуйте контракти влітку, вони виваженіше.
– Перехід в «Тайм» себе виправдав?
– Аж занадто (сміється – прим. авт.). Я попрацював із Станіславом Гончаренком. Два чемпіонства і кубок. Велика безпрограшна серія протягом 15 місяців. Приємні враження, окрім фінансової скрути і розпуску команди (це неправильно).
– У «Таймі» були кращі фінансові умови, ніж в «Енергії»?
– Так. Діючий контракт в «Енергії» якраз мав закінчуватись і я, будучи збірником, капітаном і одним із лідерів команди, мав один з найменших контрактів.
– Яка це сума?
– В «Таймі» зарплата стала в три рази більшою, ніж в поточному контракті в «Енергії». Правда, була пропозиція від керівництва залишитись в «Енергії» і працювати з молодими. Мені би платили ту саму зарплату, яку пропонував «Тайм». Але хотілось ще раз виграти чемпіонат.
– Потім «Енергія» збільшила контракт?
– Не хочеться про це говорити, бо людяності в ньому було набагато менше. В тому плані, що «Тайм» не зробив висновків. Не треба було нам починати сезон, а літом потиснути руки, зробити розписки і не йти в нікуди. Можливо на щось чекали. У футболі не падає з неба, а де взятись меценату у футзалі, який би прийшов і сказав: «Нумо я даватиму гроші»? У жовтні вже були не просто чутки. Не по-людськи поступили обидві команди. «Тайм» поставив перед фактом гравців і «Енергію» покинули гравці, бо на їх місце прийшли інші.
– Яка тоді атмосфера була в оновленій команді?
– Через те, що прийшов тренер і більшість команди з «Тайму», не було такого, щоб два табори конкурували. Гравці, які залишились, намагались пошвидше адаптуватись до вимог Гончаренка. Кубок нам вдався, а сезон ми програли «Урагану». Ми могли вигравати фінальну серію, якби швидше схаменулися.
– Гончаренко пропрацював тільки два роки…
– Два кубки і чемпіонство за два роки з Гончаренком - це хороший результат. Він пішов з команди в жовтні. Не скажу, що були суттєві проблеми. Потрібно було вливання свіжої крові і він нам на цьому наголошував. Не знаю як би склався той сезон, якби він допрацював до кінця. Він один з тих, хто ніколи не дасть розслабитись команді.
«ПОГАНИЙ ТОЙ СОЛДАТ, ЯКИЙ НЕ ХОЧЕ СТАТИ ГЕНЕРАЛОМ»
У четвертій частині великого інтерв'ю головний тренер «Енергії» Валерій Легчанов розповідає про завершення кар'єри гравця і початок тренерської роботи, чемпіонати сусідніх країн і фінанси в українському футзалі.
– Як прийшли до рішення завершити кар’єру?
– Після чемпіонського сезону таки зробив операцію, бо довго тягнули з лікуванням травми. Ми «вкочувались» в сезон, у нас був Кубок УЄФА, чемпіонат світу, на який я не полетів. Вже розумів, що коліно не те, яке мало бути. Перший раз я робив операцію 2008 року. В травні зробив, а у вересні нічого не завадило поїхати на чемпіонат світу. 2012 року така сама ситуація і вже вийшло не так. У квітні операція, а у жовтні чемпіонат світу, який я пропустив. Не зміг вийти на попередній рівень здоров’я. Вже тоді закрались думки, що грати залишилось недовго. Я не раз говорив, що догравати і ходити по клубах не збираюсь. Може категорична позиція, але завжди хотів боротись за найвищі місця і бути лідером команди. Тоді, 2014 року, команда виступила гідно при тій ситуації, що була, здобула кубок і срібні нагороди. Для себе зробив той крок – вже досить. Пішов на мажорній ноті.
– Не шкодували про завершення кар’єри гравця?
– Взагалі не шкодую. Тут треба було не просто відновитись чи зробити операцію за кордоном. Мене лякала не відсутність бажання, а відновлення і те, як ти будеш розуміти свій подальший розвиток. Моя філософія – розвиватись щодня. Тоді ще важкі часи наступили. Можливо, психологічно втомився. Ні в якому разі не жалкую. А найпозитивнішим тоді було те, що мене запросили асистентом у збірну. Не було проміжку, коли можна втратити зв'язок з футзалом. Я не випав з обойми. З кожним викликом у збірну мені ставало все цікавіше і через два роки прийшов до думки стати головним тренером.
– «Енергія» не пропонувала Вам тренерську роботу після завершення кар’єри?
– Пропонували посаду головного тренера. Але я сказав, що у вас є готова кандидатура. Максим Павленко тоді був помічником Косенка. Я не був готовий психологічно, це дуже відповідальна місія.
– Перед збірною не думали спершу потренувати аматорів?
– Коли йшов у збірну, не говорилось про роль другого тренера. Я був як асистент в плані провідника між тренером і гравцями. Я з ними грав і більшість знав. Я допомагав Петровичу коли він прийшов на посаду в плані діалогу з командою, а потім з часом все переросло в більше.
– Євген Ривкін Вам теж пропонував посаду асистента…
– Це залишилось на рівні розмов. Я чув, що про це говорили, але не було конкретики: «Поїдеш на чемпіонат Європи як асистент».
– 2012 року Ви стали найкращим гравцем чемпіонату…
– Приємно отримувати індивідуальні нагороди. Я той рік провів не повноцінно. Можливо моя присутність і зарядженість на перемогу та об’єднувальна функція більше вплинула. Я догравав з травмою і на уколах. Я на них не сильно звертаю увагу. Команда завжди на першому місці.
– Ви легенда «Енергії»?
– Це вирішувати не мені (усміхається). По ставленню вболівальників відчуваю, що доклав руку до досягнень команди. Приємно коли згадують моє ім’я, коли говорять про здобутки. Приємно здивувала футболка на прощальному матчі. Вона досі є в родині. А на деякі матчі дружина одягає.
– Хто запросив стати наставником «Енергії». Які були умови?
– Пропозиція стала несподіванкою, команда тільки здобула чемпіонство. До мене зателефонував віце-президент і зробив пропозицію. Здивувався, бо команда-чемпіон з тренером не прощається. Я передзвонив до Максима Павленка і розказав про ситуацію. Попередив керівництво клубу, що вестиму переговори, тільки коли вони закриють питання з Павленком. При діючому тренерові за спиною говорити не хотілось. Коли стало зрозуміло, що Максим не продовжить співпрацю, то за 2-3 дні ми все обговорили і домовились.
Я розумів куди я йшов. Розумів, що команда з такими традиціями, що завдання будуть тільки максимальні. В кожному змаганні тільки перемога, а пріоритет віддається чемпіонату, бо це можливість потрапити в єврокубки.
– Не важко було налагодити контакт в команді, де з частиною гравців Ви колись «ходили на пиво»?
– На початках думаю кожному складно побудувати вертикаль розуміння і сприйняття. Нам не все вдавалось на початку. Але зараз задоволений співпрацею в тому числі з досвідченими гравцями із якими грав. Ми знайшли золоту середину і можу їм тільки подякувати. Андрій Федюк був моїм першим помічником. Він людина роздягальні і професіонал з великої літери. Всі досвідчені гравці допомагали в розвитку молоді.
– Чи є тренерські курси для футзальних тренерів?
– Якщо не помиляюсь, 2016 року були запроваджені всі категорії і ліцензії. Я маю ліцензію «С», вона стартова. На «В» ще не здавав, чекаю, коли збереться кворум, бо на першу здачу не потрапив. Задоволений, що на це звернули увагу у футзалі. Всі тренери скажуть, що беруть найбільше із досвіду набутого гравцем. Але спілкування між тренерами поза майданчиком, спілкування під час ігрової кар’єри дуже корисне. Можу тільки подякувати тренерам з якими працював. Від кожного без виключення щось взяв. У когось більше, у когось менше, у когось ігрові, у когось психологічні нюанси роботи, від когось філософію. Тому робота з різними тренерами дуже допомогла.
– Хто з тренерів найбільше вплинув на формування Вас як гравця і як тренера?
– Задоволений, що мені вдалось попрацювати майже з усіма нашими топовими тренерами. Намагався брати все найкраще. Не з усіма одразу знаходив діалог. Але тепер розумію, що в багатьох речах я не знаходив золотої середини. Всі тренери були як сходинки: початкова фаза, більш досвідчені, більш грамотніші. З Кобзарем почалась системна робота, з Гончаренком – щодо результату і підготовки до окремо взятого матчу та як розділяти побудову підготовки на довгострокову перспективу, як працювати по календарю і виводити на пік форми. Щодо філософії і підходу до справи, до розвитку, то Олександр Петрович Косенко є найкращим прикладом. Чим швидше ти знайдеш діалог з гравцем, зможеш показати бачення тренера і витягнути з нього найкраще та закрити мінуси – тим краще. Лисенчук – це сильний психолог, котрий показав, як знайти потрібні слова, мотивувати так, щоб люди «вмирали» за герб і прапор.
Щодо впливу як на гравця, то не здивую, якщо скажу, що перший, який був в ДЮСШ. Віктор Федорович Уманський, який почав працювати над швидкістю думки, роботою з м’ячем. Всі наступні тренери тільки розвивали. Головне – правильний напрямок схопити у молоді роки. А коли потрапляєш у команду під задачу, потрібно правильно сприймати тактичні побудови, знаходити час для реалізації індивідуальних якостей.
– Конфлікти з тренерами були?
– Явних і довгострокових не було. Були непорозуміння, але вони не були такими щоб ми мали образу. Були непорозуміння щодо ігрових ситуацій. В плані відносин тренер-гравець я не конфліктна людина, і чим скоріше ти знаходиш компроміс – тим краще буде команді.
– В попередньому сезоні Ви стали найкращим тренером чемпіонату. Це стало сюрпризом?
– Сюрпризом тільки в тому плані, що тренер-чемпіон майже завжди отримує таку нагороду. Я подякував гравцям за цю відзнаку. Завдяки їх праці і розумінні ми опинились в кінці сезону на другому місці, хоча ніхто на нас не ставив. Мені приємно, що мою працю визнали. До звання найкращого гравця я працював набагато довше (сміється). Плюс те, що потрапив в клуб, де вже були традиції. Не потрібно було йти з низів.
– Після минулого чемпіонату Ви говорили про зацікавлення у ваших послугах іншими командами. Хто це був?
– Не хочу про це говорити. Я постійно говорю гравцям, що моя справа у Львові ще не завершена у плані побудови команди. Від нас постійно йдуть гравці, навіть в чемпіонати, які слабші за наш. Але потрібно знову будувати новий кістяк. Є ризик, що ми будемо щороку зіштовхуватись з тим, що хтось з досвідчених гравців буде покидати команду. Тому акцент на молоді і своїх виконавцях.
– Є бажання попрацювати за кордоном чи Косенка в збірній замінити?
– (сміється) Поганий той солдат, який не хоче бути генералом. Всьому свій час. На сьогоднішній день я пов’язую свою роботу з «Енергією». В українському футзалі я наразі в зоні комфорту, яка дозволяє розвиватись. Надіюсь, що не доведеться змінювати рідний для мене Львів.
– Ви слідкуєте за іншими чемпіонатами і нашими легіонерами. Якщо порівнювати наш чемпіонат з польським, румунським, білоруським, російським, то де ми? Яка різниця між чемпіонатами?
– Найближчий до нас чемпіонат по рівню і розвитку – це білоруський. Це завдяки притоку легіонерів з України. Бразильський легіон достатньо високої якості почав заїжджати. Ми десь на одному щаблі. Чемпіонати Польщі і Румунії теж намагаються розвиватись. Нам звичайно треба рухатись вгору до іспанського, португальського чемпіонатів. Але треба більше стабільності і фінансових можливостей.
– Наскільки велика різниця в заробітних платах зараз і 10, 20 років тому?
– Зараз значно менше клубів, які можуть підтримувати високий рівень зарплат, як було раніше. Але все це залежить від економічної ситуації в країні. До піку ми дійшли у сезоні 2013/14 років. Тоді було 4-5 команд рівня теперішнього «Продексіма» за можливостями і підходами. Але справа не тільки в зарплатні, є багато інших питань. Перше з них - це як потрібно розвивати клуб, наявність свого залу або бази. Найближче був «Локомотив» у сезоні 2013/14.
– Яку найбільшу зарплату Ви отримували і платили в нашому футзалі?
– Я нікого не здивую, коли скажу, що найбільше платили легіонерам. Бразильцям в «Шахтарі», «Єнакієвці», «Урагані». Коридор від 4 до 6 тисяч доларів на місяць. Але я не був у тих клубах і можу передавати тільки чутки.
Максимальну зарплату, яку мав я – це 3 000 доларів у «Таймі». Преміальні теж були на достатньому рівні. Ми більше працювали за бонуси і виконання завдання, а це плюс-мінус 3-4 зарплати.
В 2013/14 роках і в «Енергії» отримував на достатньому рівні.
– Хто з українських гравців зараз найбільше по стилю гри подібний на Вас?
– Протягом кар’єри я грав на різних позиціях. Від нападника до останнього захисника. Був напівсереднім. Потрібно розвивати якісно гравців по позиціях, а не універсалів. Бо від цього буде більший результат. В нашому футзалі є достатньо якісних гравців по позиціях, як «стовпів», так і останніх захисників. Я не був еталоном на якійсь окремій позиції. Можливо, під кінець кар’єри було більше лідерських якостей, в роздягальні, по тактичних побудовах.
Раніше грали 4х4 і хто більше заб’є. Зараз грають по-іншому. Розвивають більше гравців по позиціях. Шукають де золота середина можливостей гравця і де він принесе найбільше користі.
– Ви одним з перших тренерів в Україні почали міняти не тільки четвірки, а й двійки чи одного гравця…
– Таку тактику вперше побачив у іспанців і бразильців. В Європі так багато клубів грають. Це робиться для тактичної гнучкості. Коли матч не йде за запланованим сценарієм і треба «пересмикнути». При хороших універсалах можна переходити на блочні заміни, чи залишити когось на півтори зміни або відпрацювати у чотири захисники, якщо треба більше грати на своїй половині. Це козирний туз у рукаві, якщо гравці розуміють вимоги. Можна збільшити темп випустивши на роботі з м’ячем швидкісних гравців. Чи пригальмувати і працювати більш вертикально за рахунок «стовпів». Це буде тільки на користь команді.
«ЛИСЕНЧУК НАЛАШТОВУВАВ ТАК, ЩО ТИ ВИХОДИВ НА МАТЧ НІБИ НАЙКРАЩИЙ ГРАВЕЦЬ СВІТУ»
У заключній частини великого інтерв'ю головний тренер «Енергії» Валерій Легчанов розповідає про збірну, Геннадія Лисенчука, сім'ю, натуралізацію, найкращих партнерів і найсильніших суперників.
– Минулого року «Енергія» мала більше проблем з командами, що використовують воротаря у ролі п’ятого польового. Ви говорили, що було б добре мати такого голкіпера в команді. Чи відпрацьовуєте із наявними стражами воріт елемент контролю м’яча і участі в грі у ролі п’ятого?
– Поки що правилами не можуть «збити» цей компонент. І це є одним з варіантів ведення гри, контролювання темпу. Ми говоримо з Андрієм Пітулею і Назаром Войтовичом про це і як тільки відчую впевненість, то будемо частіше задіювати підключення воротаря. Цей елемент гри у нас ще не такий досконалий. Тут важлива не тільки праця і впевненість самого воротаря, а й розуміння всієї четвірки як перебудуватись і відрізати передачі. Є в нас приклади Казахстану і Бразилії. Бразильці грали четвертий матч за шість днів і вони постійно підключали воротаря при виграшному рахунку в останніх матчах, бо сил вже не вистачало в польових. Ми працюємо над цим компонентом. Але наразі немає тієї впевненості щоб ставити цей елемент обов’язковим чи додатковим.
– Молодіжна команда має готувати гравців для першої. Чи ставите Ви завдання тренеру КІВС «Енергія» щодо Ваших потреб?
– Назар Станкевич добре працює щодо розвитку і скорішого зростання молодих гравців. «Не лізу» у їхню внутрішню ситуацію, побудови. Він добре розуміє що треба, напрямки і вимоги першої команди. Проводить тренування з першою командою.
– Коли в команду прийшов Косенко, то «Енергія» часто грала з п’ятим польовим. Ви не плануєте в теперішній ситуації (проблеми з кадрами) теж перейти на таку гру?
– В тому сезоні це був вимушений захід. Молодь, яка тоді була, не дотягувала. Ми пішли на той крок. Олександр Петрович більше часу витрачав на тренуваннях на цей компонент. Наявність великої кількості гравців високого класу і з хорошою культурою пасу дозволяла це робити. Це не тільки схематична гра. Тут треба бачити весь майданчик, добре виходити з-під пресингу. Якщо є таких п’ять гравців, то така гра добре дається. Для мене найкраще, коли гравець розуміє гру і приймає нестандартне рішення. Ми ще не на тому рівні.
– Чому дебютували за збірну аж в 27 років?
– Ще з кінця 90-х років у мене була мрія потрапити у збірну. Вона має бути у кожного молодого гравця, що розвивається. Можливо, я тільки тоді вийшов на той рівень, що був потрібен збірній. Не треба забувати, що наші заслужені майстри спорту підняли рівень збірної і його на сьогоднішній день ще важко підтвердити. Як тільки «Енергія» стала командою під задачу «тільки чемпіонство», гравці стали кандидатами у збірну. Як тільки клуб став серйозним конкурентом за нагороди, почали уважніше дивитись за гравцями.
– Після ЧС 2008 року Геннадій Лисенчук публічно охарактеризував гру кожного гравця. У ній він і Вас критикував. Чи повинен тренер збірної публічно критикувати своїх гравців?
– Найголовніше, щоб незалежно від критики чи похвали гравець міг правильно все проаналізувати і рухатись вперед. По тих виступах на ЧС можу тільки підтвердити його слова. Надіялись на краще, але десь психологічний бар’єр був. До критики ставлюсь правильно і намагаюсь зрозуміти як покращувати результати.
– Ви поїхали після травми і в кожному матчі показували все гіршу форму…
– Нам не сприяв календар. Чемпіонат проходив восени, коли в нас тільки стартують внутрішні змагання. Тому був дисбаланс функціональної та фізичної готовності гравців. Якби чемпіонат був поглибше в сезоні, то було б легше готуватись до такого короткого відрізку змагань.
– Ви реалізували себе в збірній?
– Самим часом, проведеним у збірній, я задоволений. Шкодую, що нам не підкорився чвертьфінал і ми не позмагались за медалі. Нагоди для цього були, і серії пенальті, і не забитий 10-метровий в Угорщині проти Азербайджану. Щастя також треба заслужити.
– Після 2012 року Вас вже не викликали в збірну. Тренери про це говорили з Вами?
– У кінці сезону11/12 я мав травму. Було прийнято рішення, що на початку наступного сезону я не поїду в Таїланд на ЧС, хоча мав їхати як капітан. Лисенчук дуже хотів щоб я поїхав, але був такий стан, що вирішили поберегти. Порахували всі за і проти та вирішили залишити, щоб не погіршити ситуацію. Була ймовірність, що я можу вилетіти в першому ж матчі. Тому прийняли рішення не їхати. Потім сезон трохи не вдався. Той період напевно найтяжчий у плані гравця і з цього часу вже не викликався.
– Заміна Лисенчука на Ривкіна себе виправдала?
– Якщо дивитись з точки зору нових тенденцій розвитку футзалу, то зміни, може й напрошувались. Щодо результатів, то збірна Ривкіна теж не пройшла стадію чвертьфіналу. Хоча грала в збалансований футзал, можливо не яскравий, але орієнтований на результат. Вибрана стратегія була правильна і зіграні товариські матчі перед чемпіонатом це показали. Аналізувати це повинні найвищі посадові особи. Лисенчук покинув всі посади. Збірна пішла своїм шляхом, але і Євген Ривкін потім зрозумів, що поєднувати з клубною роботою дуже важко. Особливо коли твій клуб бореться за найвищі місця. Тому його прихід був проміжним етапом.
– Яким тренером був Лисенчук?
– Акцент був на досвідчених гравців і клубні зв’язки. Ніхто переучувати не буде. Він був більше тренер-мотиватор. Психологічно налаштовував так, що ти виходив на матч ніби найкращий гравець світу. Ніхто точно не скаже, що він говорив. Ніби одні й ті самі фрази щоразу. Але своєчасно сказані слова йшли від душі, так сприймались, що крила виростали.
– За що зараз Ви відповідаєте у збірній?
– У нас працює цілий тренерський штаб. Петрович обговорює всі рішення, які необхідно приймати. Відповідальність лежить на ньому, як і останнє рішення. У нас дуже добрий діалог особливо що стосується викликів, легіонерів, інформації про гравців.
– Між матчами Ви маєте завдання?
– Ми більше відштовхуємось від загального календаря на сезон. Дивимось коли є вікна і починаємо планувати спаринги, рівень суперників. Кого і на які матчі викликати. Коли можна перевірити гравців, що зарекомендували себе в чемпіонаті. По тактичним побудовам підбираємо гравців. Все залежить від загального календаря. Матчів стало більше, ніж раніше, але загалом ще не така кількість, де можна було б подивитись усіх кандидатів. Все залежить від того який суперник, скільки часу до офіційних матчів.
– Рівно рік тому після Євро-2018 Ви сказали наступне: «Треба шукати гравців високого рівня. Коли буде більший вибір, тоді буде набагато легше». Зараз вибір більший?
– Їх повинна бути достатня кількість. Тих, хто вирішує, тих, хто «носить рояль», має бути тактична гнучкість (де додати в агресії, де у швидкості). Чим більше гравців з високим рівнем інтелекту, виконавською майстерністю, розумінням сучасного футзалу, а не просто грою на помилках і очікуванням свого шансу, тим краще.
Сучасні реалії показують, що чим більше ти будеш на м’ячі, більше контролювати його і домінувати, тим легше досягти успіху. Однією роботою на чужому, хорошою фізичною готовністю і грою воротаря далеко не заїдеш. Користуючись нагодою хочу сказати всім збірникам і потенційним кандидатам, щоб вони допрацьовували окремо над роботою з м’ячем, швидкістю прийняття рішень, які сильно відрізняються у збірній і у нашому чемпіонаті.
– Як Ви ставитесь до натуралізації?
– Негативно. Але не до бразильців чи португальців, а до самої сутності натуралізації. Так через два, три чи чотири форуми і ми будемо грати чемпіонат Бразилії, а не чемпіонат Європи. В когось вони будуть сильніші, а в когось слабші. На клубному рівні запрошення сильних легіонерів – це правильно. У збірній важливо грати за прапор та герб. Ніколи не повірю, що бразилець стане українцем. Тут ще закладена фінансова сторона. Запрошують ті держави, що мають гроші.
Я добре ставлюся до легіонерів, якщо вони розвивають чемпіонат, дають імпульс для розвитку. З іншого боку мені їх шкода. Бо бразильських гравців так багато, що всі не зіграють на чемпіонаті світу, а їм теж хочеться.
– Ви часто казали, що не міняли Львів на інші команди, бо сім’я на першому місці…
– Ви маєте рацію. Моя дружина, Катерина, теж з Покровського. Після закінчення університету, вона переїхала до мене. Ми рік жили у цивільному шлюбі. Потім розписались. За всі ці роки Львів став таким близьким місцем, що 2014-16 роки, які ми були в Покровську, ніби дома, відчував не те що дискомфорт, але адаптовувався дуже важко. 2016 року повернувшись до Львова відчув, що це не тільки друга Батьківщина, а й місто для моєї сім’ї.
– Ви зустрічаєтесь з університету?
– Я вже вчився в університеті, а вона закінчувала школу. В квітні цього року буде 20-річчя нашого знайомства.
– Вона у Вас смілива. Вирішила одразу після університету переїхати до хлопця в незнайоме місто…
– Вийшло так, що перші роки ми були поруч (Покровське і Дніпро розташовані поруч). Тоді тільки зароджувались почуття. Коли надійшла пропозиція від «Енергії», ми, говорячи про майбутнє, розуміли, що наші відносини пройдуть випробовування відстанню. Вирішили, а чому б і не випробувати. І батьки її це говорили. Найбільший термін, коли ми не бачили одне одного – три місяці. Я дуже задоволений, що ми це пройшли. Вона закінчила навчання і переїхала у Львів на постійне місце проживання. Час показав, що прийняли правильне рішення.
– Вона Ваша найбільша підтримка?
– Вона, сестра і мама. Після невдалих матчів, прикрих поразок наступає пустота. Особливо коли вихідні дні даються. Тому в родині, сім’ї, їх легше пройти. Ти не закриваєшся в собі. Переживати всі негаразди завжди легше в колі сім’ї.
– У Вас дочка і син…
– Дочка Софія народилась 13 серпня 2008 року, якраз перед чемпіонатом світу. Я був, коли вона народилась, а наступного дня, після того, як її забрали, поїхав на підготовку до сезону і побачив наступного разу аж в листопаді. Якось так вийшло. Сину Івану 27 грудня виповнилось шість років.
– У дітей є задатки до спорту?
– Софія у мій рід вдалася. Вона енергійна, аж зашкалює. Інколи жартую, що мала хлопцем народитись. Коли вона була маленька, то надягала мої кросівки, ганяла м’яча, з вулиці не забереш. Іван вдався в маму, більш домашній. Діти розвиваються, не хочу насильно їх спрямовувати. Треба буде поради чи підтримки, то дам. Дочка ходить в танцювальний гурток.
– Якщо захочуть займатись футзалом або іншим професійним спортом, то будете відмовляти?
– Якщо побачу, що в перспективі щось може вдатись, то підтримаю. Займатись - це добре, але великий спорт не всім дається. Щоб не втрачали час, а навчались. Хочу, щоб на моєму прикладі розуміли, що треба займатись чимось одним. Між просто чимось займатись і професійним підходом є велика різниця. Якщо є прогрес і в майбутньому ти пов’яжеш життя із спортом, то чому б і ні.
– Ви вже львівська родина?
– Думаю, так. Близькі родичі в Покровському, нас там завжди чекають і жартома називають львів’янами. Коли приїжджаємо у відпустку, то кажуть, що «львів’яни приїхали». Відчуваю себе тут як вдома. І вже діти кажуть, коли поїдемо в Покровське, а не додому.
– Квартиру вже маєте у Львові?
– Ні, знімаємо. Зараз очікуємо, коли добудується будинок. 2016 року вирішили, що досить жити на зйомних і треба щось своє.
– Чого 2014 року повернулись в Покровське?
– Були у місті справи по бізнесу. Також у мене було розчарування після цього сезону, травматизм, ситуація в країні, команді. Хотілось відволіктись. Я і так хотів роком раніше закінчити грати, але поспілкувавшись з керівниками команди вирішили ще рік пограти. Хотів до мами приїхати, щоб бабуся з онуками поняньчилась. Хотів перезавантажитись на тренерську роботу.
– Що у Вас за бізнес?
– Аграрний. Він ще підтримується, але я сконцентрований на тренерській роботі.
– То не дарма вчились в аграрному університеті?
– (сміється) Може й так. Гроші вкладались ще коли був гравцем.
– Бізнес став прибутковим?
– На початках була дуже хороша тенденція. Все розширювалось, працювалось на перспективу. Але 2014 року з початком війни стало тяжкувати. Проте це діло вистояло і досі працює. Ним займається хресний моєї доньки. Попрацювавши в цій сфері, я все одно побачив, що ближче до футзалу, ніж до бізнесу.
– Назвіть п’ятірку найкращих партнерів під час кар’єри?
– Як нікого не образити (сміється)? Вдячний всім, з ким грав. Можливо з кимось більше досягав. Якщо в «Енергії», то це Сергій Вацяк, Андрій Паршиков, Віталій Брунько. Ми найбільше часу в такому квартеті проводили на майданчику і здобули моє найбільше досягнення в перший період перебування у клубі. В «таймівські» часи, то ми як перейшли четвіркою, яку зробили ще в збірній, так і грали. Це Сергій Якунін, Денис Овсянніков, Олександр Кондратюк. Ми більше двох років грали, не міняючи партнерів. Багатьох можу виділити, з кимось більше часу провів на майданчику, з кимось менше. Якщо людина з хорошим розумінням футзалу, то спільну мову можна знайти дуже швидко. Потім в «Енергії» були Максим Павленко, Євген Рогачов, Дмитро Бондар, Олександр Бондар. З усіма було приємно грати.
– Ускладню задачу. Якщо б Ви були тренером і мали виставити стартову п’ятірку із колишніх партнерів…
– Не хочу образити Євгена Іваняка і Владислава Лисенка, та беручи кількість зіграних матчів, виберу Володимира Кардаша. Останній захисник – Дмитро Бондар. Якщо легкий форвард, то Максим Павленко, якщо той, що чіпляється – Віталій Брунько. Півсередні – Олександр Кондратюк і Андрій Паршиков.
– П’ять найсильніших суперників?
– Добре, що довелось з багатьма пограти. Так склалось статистично, що найважче мені було забити Дмитру Литвиненку. Стовп, тут без шансів, Сержао. Останній – Дмитро Камеко; півсередній – Вассура. За межами чемпіонату: воротар «ВІЗ-Сінари» Сергій Зуєв; захисник – Кіке; стовп – Бетао; півсередні – Фалкао, Рікардіньо.
– Найбільш пам’ятні гол, перемога і поразка?
– Можливо, перший гол у Вищій лізі. Ні, напевно не той. У ворота «Лупаренсе» – штрафний у матчі Кубка УЄФА (3:3 зіграли). Перемога? Якщо за грою, то «Тайм» – «Шахтар» (8:0) після чемпіонату Європи. Вся злість вийшла на донеччан. Поразка – це 1:2 від «Урагану» в останньому матчі фінальної серії. Вона найприкріша. Ми втратили трофей. Ми двічі перемогли з «Таймом» і мали шанс взяти чемпіонство з об’єднаною командою. Розпач від тієї поразки був найбільший.
– Найкращий тренер, з яким працювали?
– Олександр Косенко. Я жалкую, що раніше з ним не зустрівся. Він найбільший приклад змін радянських постулатів на нове. Він розуміє нові реалії, доносить до гравців в чому суть футзалу. За час роботи під його керівництвом в клубі і збірній саме він найбільше дав мені в розумінні футзалу.
– Найбільш пам’ятні моменти в «Енергії»?
– У футболці - це перше чемпіонство, його не відбереш. Перемога 3:1 у шістці над ТВД. А в тренерстві – перший трофей, Кубок у Запоріжжі.
– Хто найбільш перспективні і найбільш прогресуючі гравці чемпіонату України?
– Олександр Педяш («ХІТ»), Микола Микитюк, Артем Фаренюк (обидва – «Ураган»), Віталій Радевич («Енергії»), Ігор Салтанов («Кардинал-Рівне»), Петро Шотурма («Продексім»).
– Шотурма?!
– Він прогресує. Він нарешті зрозумів, що прогресувати не так страшно. Маю на увазі в лідерських якостях. Він перейшов у фазу гравця навколо якого можна будувати команду.
– Зараз дуже багато говорять про не припустимість виклику у збірну України гравців, які грають в Росії. Також суспільство не задоволене тим, що спортсмени їдуть туди на змагання чи виступають за місцеві клуби. У збірну України з футзалу викликали гравців, які грали в Росії: Євгена Іваняка («Діна»), Миколу Білоцерківця («Норільський нікель»), Володимира Разуванова («Прогрес», «Діна»). Як приймалось це рішення? І яке Ваше ставлення то цієї ситуації?
– Коли кажуть, що спорт поза політикою, то це нереально. Я б дуже хотів, щоб прийняли єдине правило і визнали на найвищому рівні, що коли спортсмен туди їде, то вибач - у збірній тебе не буде. Є більш відомі види спорту, є менш. Якби була чітка позиція у керівників нашого спорту, то не було б зайвих питань і коментарів.
Моя особиста позиція – я б не поїхав грати в Росію.
Те, що ми викликали гравців, то не через те, що хотіли збурити суспільство. Ми викликали, бо той чемпіонат, як не крути, сильніший. І гравці мали ключову роль у збірній.
Дивні запитання до Валерія Легчанова:
– Часто порушуєте ПДР?
– Буває, але не часто. З кожним відвідуванням Європи порушую менше.
– Чи потрібно легалізувати медичну марихуану в Україні?
– Не потрібно, щоб не провокувати.
– Найкращі кав’ярні Львова?
– Одну точно можу назвати. Та, в якій сидимо («Мануфактура Кави» – прим. авт.). А так часу дуже мало, щоб відвідувати кав’ярні.
– Чи можна баскетбольним м’ячем грати у футзал?
– У футбол точно можна. Я в дитинстві будь-яким м’ячем грав. А в професійний футзал звичайно, що ні. Ти не будеш розвиватись.
– Чи має капітан бути першим по випивці, дівчатах і вечірках?
– Думаю, так. Але в цьому плані у всьому є межа. Якщо вже одружений, то ні.
– Чи повинен гравець читати книжки?
– Обов’язково. Якщо не книги, то хай грають в розвиваючі ігри в телефоні. Потрібно розвиватись, не потрібно бути тільки у футзалі.
– Чи будете писати свою автобіографію?
– Навряд. На сьогоднішній день я не стільки вніс у футзал, щоб писати свою автобіографію.
Розмовляв Станіслав Безушко, "Футзал України"
Понеділок, 04 березня 2019, 20:30
| 
