|
 Багаторічний лідер львівської «Енергії» Андрій Федюк – помітна персона в українському футзалі. Кар’єра капітана «енергетиків» була багата на складні випробування, які він зміг подолати. Зараз за плечима в Андрія рекордна кількість ігор за «Енергію» та близько десятка матчів за національну збірну України. Він виховує двох чудових донечок, досі «кайфує» від футзалу та не планує вішати «залки» на цвях. Про це та багато іншого Андрій Федюк розповів в інтерв’ю сайту для futsalua.org.
– Андрію, як починалися Ваші відносини зі спортом?
– Починав ще у далекому 1999-ому. Грав за футбольний клуб «Динамо» (Львів). Він тоді якраз виступав у Другій лізі України. Першим професійним тренером, до слова, був Андрій Чіх, який зараз тренує ФК «Львів». Два роки виступав у складі «динамівців». Втім, перехід з юнацького в дорослий футбол мені давався дуже важко. Постійно дошкуляли травми. Були постійні проблеми з гомілкостопами, а згодом взагалі навіть порвав ахіллове сухожилля. Можна було завершити кар’єру, навіть її не розпочавши. Дуже допоміг мені відновитись уже, на жаль, покійний, лікар Володимир Галько. Саме він, гадаю, дав мені довідку у футзал, бо багато хто вже ставив хрест на моїй спортивній кар’єрі.
– Як відбувся перехід до футзалу?
– Коли «зламався» у львівському «Динамо», то рік взагалі був без футболу. Коли відновився, то запросили в оренду до ФК «СКА-Орбіта» (Львів), бо у «Динамо» бачив, що «не стягую». Багато майстерних і хороших гравців тоді було у «динамівців». Втім, і в «СКА-Орбіті» не склалось. Пограв за них у Другій лізі не більше, аніж півроку. Наприкінці літа 2002-ого року знову травмувався. Заявка на великий футбол уже завершувалась, «СКА-Орбіта» розпалась, і мені нікуди було діватись. У Львові якраз тоді починала свій шлях «Енергія». Мій дядько порадив мені спробувати свої сили у футзалі. Я прийшов, спробував та пройшов мінімальний огляд. Так почався мій шлях у складі «енергетиків».
– У період з 2002-го по 2011 рік у вас були чудові 9 сезонів, проведені в «Енергії». Втім, коли до керма команди прийшов Станіслав Гончаренко, Ви стали непотрібним команді. Чому так сталося?
– Щоб збагнути, то треба, мабуть, зустрітись з тією людиною і поговорити з ним про це безпосередньо. Чесно кажучи, вже зараз не переймаюсь тим. Намагаюсь якось по-філософськи ставитись до життя. Все, що не робиться, все на краще. Звичайно, тоді це був шок, бо я жив тією командою, я жив своєю роботою. На той час трішки розчарувався в усьому. Образ не залишилось, просто прийшла людина і пальцем вказала на одного-другого. Неодноразово в різних інтерв’ю вже зазначав, що мене відверто ігнорували. Таке враження, що мене в команді тоді не було. Чому так сталося? Не знаю, всяке буває. Можливо, якась антипатія з боку Станіслава Гончаренка була. Хоча він неодноразово мене запрошував до своїх команд ще перед приходом до «Енергії». Кликав до «Інтеркаса» двічі, в «Тайм» запрошував. Десь, можливо, упередженість свою роль зіграла. Але це лишень мої думки. Справжньої причини досі не знаю.
– Після відходу з «Енергії» грали за МФК «Кардинал-Рівне», але довго там не затримались. Чому?
– Надійшла пропозиція від Сергія Піддубного. Ми грали колись з ним разом в одній команді, жили з ним в одній кімнаті, він мене добре знав. Якщо чесно, то для себе вирішив просто рік «перечекати». Хотів бути на видному місці. Думав, що з часом в «Енергії» щось зміниться, хотів повернутись. Я не є з тих людей, щоб їздити світом, заробляти гроші у командах. Не ставлю собі завдання заробити на все життя на футзалі. Нецікаві мені ці переїзди. Мені було добре у Львові і нікуди не хотів переходити. Втім, коли в «Енергії» «вказали на двері», то поїхав до Рівного. Втім, як ви кажете, там довго не затримався. Чому? Всяке буває. Ніби з людиною спілкуєшся, нормально товаришуєте. А вже відносини тренер-гравець, то субординація має бути. Щось пішло не так. Можливо, Сергій Піддубний не до кінця був задоволений моїми діями. Десь мене не все влаштовувало, бо в «Кардинала» були певні труднощі. В мене була вже тоді сім’я, дитина. Я не міг їх забезпечити, граючи в «Кардиналі». Якщо чесно, тому не бачив змісту у своєму подальшому перебуванні в клубі.
– Ви зазначили, що Вам все-таки краще грати в рідній країні, в рідному місті, щоб бути поруч з сім’єю. А чи були взагалі варіанти пограти за кордоном?
– Під час «розквіту» Енергії, коли ми спочатку зайняли друге місце, потім виграли чемпіонат, то надходили пропозиції. Запрошував донецький «Шахтар», який на той момент був грандом футзальної України, від «Інтеркасу» київького були пропозиції. Тоді не були ще розвинені чемпіонати Білорусії, Польщі, а Іспанія чи Росія це вже набагато вищий рівень, тому таких запрошень не було. Були достатньо хороші пропозиції від наших українських клубів. Від варіанту з «Шахтарем» відмовився, бо дружина була вагітною, і ми вирішили на рік залишитись ще у Львові. Хотілось, звісно, «шукати» медалі, але «Енергія» тоді виграла срібло, я залишився в команді ще на один сезон. Згодом виграли «золото», тому не бачив змісту щось змінювати. Мене все влаштовувало.
– Чи приносить Вам футзал задоволення особисте? Чи все-таки це просто заняття, яким заробляєте на життя?
– Задоволення, звісно, приносить. Я вважаю, людина щаслива, коли вона може заробити на життя тим заняттям, яке їй подобається. Так, я люблю цей вид спорту. Так сталось, що змінив у 2002 році футбол на футзал і все пішло добре. Футзал мені імпонує своєю динамічністю та витривалістю. Мені подобається те, чим займаюсь, це не тільки заробляння грошей.
– Коли приїхали з Рівного, то грали за «Лапаївку» у футбол на першість Львівщини. Як так сталося взагалі, що повернулись на футбольний газон?
– Коли оговтувався від подій з «Енергією», то грав за безліч команд. Були такі дні, що о 12 годині грав за футбольну команду, а о шістнадцятій в мене вже гра в Івано-Франківську з футзалу. Літав, немов скажений, сім’ю ж треба було забезпечувати. Якраз оті «підвішені» два з половиною роки я грав за футбольну «Лапаївку». Роман Пелех тоді президентом був, вважаю, у нас було хороша команда. Потрібно було десь грати, тому командами не перебирав. Такі були тоді цікаві та буремні часи. В «Енергії» були достатньо хороші умови до того, як я пішов. Я ні за що не переживав, а тут, як грім серед ясного неба, залишився без роботи і доводилось братися за все. З вищої ліги опустився на рівень району.
– Чи не думали після виступів за «Лапаївку» залишитись у футболі?
– З футболу не було ніяких конкретних пропозицій. Футбол якраз для мене вже був більше як заробіток. Там перспектив у мене не було ніяких, просто треба було десь заробляти, тому крутився як міг. Грав за «Львівхолод» також у футзал, за «Княжий Ринок». Вже на той час в «Енергії» багато змінилось. Вже ніби й Гончаренка не було. Чекав, а раптом зателефонують. Я був у Львові, а телефон «мовчав». Довелось самому зателефонувати.
– А як взагалі відбулося повернення до «Енергії»?
– В 2014 році почались певні фінансові труднощі в «Енергії». Був відтік футзалістів за кордон. Мені втрачати було нічого. Я сам тоді зателефонував Володимиру Фелишину (віце-президент СК «Енергія») та сказав йому: «Васильович, я ще живий. Хіба ви забули про мене?». Поговорив з ним, ми зібралися. Максим Павленко тоді якраз очолив «Енергію». Ми зустрілись, потренувались. Там був відбір. Віталія Ковальчука, Владислава Мазура тоді також переглядали. Втім, залишили тих, хто Павленкові підійшов. Я також був у числі тих людей.
– Ви грали за національну збірну України з футзалу. Які Ваші враження від перебування у складі «синьо-жовтих»?
– В офіційних матчах я участі не брав. Було близько десяти появ у складі збірної України у товариських поєдинках. В Італію їздили, в Москві грали, у Львові. Враження від виступів за національну команду, звісно ж, позитивні. Коли тебе викликають до збірної, то відчуваєш, що недаремно працював. Я і зараз багато працюю, я повністю віддаюсь своїй роботі. Завжди віддаюсь на 100 %. Тоді якраз «Енергія» була «на ходу». Тоді на товариські матчі зі складу «енергетиків» також запросили Віталія Брунька, Сергія Тригубця, Валерія Легчанова. В принципі, ніби все було добре. Навіть гол в одному з матчів забив. Але десь, мабуть, не дотягнув. Це все-таки були неофіційні турніри, переглядали новачків до чемпіонатів Європи, світу. Значить не достатньо добре себе тоді проявив. Як відомо, до збірної викликають найсильніших, а тоді вибір був достатній. Не вистачило класу, мабуть.
– За Вашу біографію виникали певні непорозуміння з тренерами. А чи не було якихось конфліктів з тодішнім наставником збірної Геннадієм Лисенчуком?
– Насправді я дуже проста людина, досить відверта. Просто намагаюсь дотримуватись субординації тренер-гравець, не люблю панібратства. Коли збірною керував Лисенчук, то неймовірно позитивний процес був. Він, можливо, не був суперпрофесіоналом, але психологом був відмінним. Гравці у збірній, за його часів, отримували справжнє задоволення від гри. Відновлення в емоційному плані також дуже швидко відбувалось. В збірній ніяких взагалі конфліктів не було. Я був новачком, мені було 25 років, про ніякі незгоди й мови не могло бути. Дуже хороша атмосфера була, грали тільки найсильніші. Геннадій Анатолійович, який нещодавно святкував 70 років, ту атмосферу дуже вміло підтримував.
– Повернемося до теми сім’ї. Як Ваші рідні ставляться до того, чим займаєтесь?
–Коли ми одружувались, то дружина знала, що я футболіст. Багато часу іде на це. Моя сім’я – моя величезна підтримка. Моя сім’я – моя найбільша перемога, моє чемпіонство. Певний період, коли грав за «Енергію», пам’ятаю, аж занадто багато часу віддавав футзалу. Десь рідні, можливо, той час недоотримали від мене. Після програшних ігор я міг навіть добами не розмовляти. Закривався в собі, дуже сильно переймався та віддавав усього себе роботі. Після другого приходу до «Енергії» все змінилось. Зараз намагаюсь надолужувати у плані сім’ї. Я розумію, що моя дружина, мої дві донечки – найважливіше для мене.
– 2016 року керували за відсутності Валерія Легчанова діями «Енергії» на «Відкритому Кубку Львівщини». «Енергія» виграла той турнір. Чи не задумувались Ви після того успіху вже отримувати тренерську ліцензію?
– Не хочу форсувати події, бігти наввипередки з часом. Ліцензію завжди встигну отримати. На тому турнірі якраз побачив наскільки непросто стояти і дивитись збоку, приймати рішення. Робота футзаліста набагато простіша за тренерську роботу і якраз, відповідаючи на питання про ліцензію, то скажу, що не знаю як складеться життя. Чи дасть мені Бог стільки розуму, щоб це все організувати, керувати? Не можна порівнювати, коли граєш і тренуєш. Це різні речі. Наразі не думаю про це. Поки є здоров’я, хочу затриматись у футзалі як гравець.
– Чим все-таки плануєте в майбутньому займатись? Спортивною діяльністю чи бізнесом, можливо, якимось?
– Який ж тут бізнес? Ми не настільки багато у футзалі заробляємо, щоб бізнес розпочати (Сміється). Звичайно, хотів би залишитись у цьому виді спорту, мені це подобається. Коли закінчуєш ігрову кар’єру, то цікаво зробити якийсь наступний крок. Хочу надалі поєднувати життя зі спортом, але як воно складеться, ніхто цього не знає. Команд не настільки багато хороших. Ліцензії в кожного другого тренера у Львові, а тренувати нема кого. Багато людей, яким стукнуло 30+, їм травми дошкуляють і вони не можуть грати. Я цю цінність розумію. Дав мені Бог здоров’я, дав витривалість і стараюсь не форсувати події з тренерством, а наразі просто граю. Головне – не здобути ліцензію, а розуміння, бажання цього.
– У Вас за плечима солідна кар’єра гравця. Чи траплялись у командах, де Ви грали, якісь кумедні випадки?
– Дві історії навіть такі пригадав собі. Пам’ятаю,були з «Енергією» на зборах у Трускавці, тоді ще Микола Радько, мій друг, у команді був. У нас зарядка була на восьму чи на сьому ранку, а після зарядки зазвичай ще всі лягали спати. Тренування ж було на дванадцяту. Поки він спав, ми забігли до нього в кімнату і перевели годинники на дві години назад. Його будильник продзвенів о десятій замість дванадцятої. В цей момент ми з Сергієм Тригубцем забігаєм у формі до нього в номер і кричимо: «Коля, вставай, бо проспиш!». Зібрався швиденько, форму одягнув. Спустився вниз до залу. Сидить там сонний, бідолага. Нічого не розуміє, що з ним робиться. Сидить сам. Вже назад не підіймався, бо там треба було декілька поверхів іти. Я гадав, він посидить і підійметься. Ми спускаємося на тренування через півтори години, а він досі там сидить. Він так глянув на мене, що я одразу дав драла, забіг у свій номер і закрився там. Дуже смішно тоді було. І ще пригадую, коли ми з Сергієм Тригубцем на зборах грали, то я йому зубної пасти у кросівок підклав. Він спокійно одягнув, тренується. Бігав, нічого не помітив. Після тренування всі кросівки познімали, покидали вбік. У всіх кросівки мокрі, смердять. А Тригубець каже: «В мене чогось пахнуть, нормально все». Всі сміються, «як то так?». Запихає руку у кросівок, а там зубна паста. Всі зареготали вголос. Дуже багато веселого було.
– Новорічні побажання від Андрія Федюка…
– Звичайно, хочеться всіх привітати з Новим роком та Різдвом Христовим. Бажаю всім міцного здоров’я, щастя, добробуту, спокою, миру в наших домівках та в Україні. Віри, надії, любові в кожній хаті. Окрім того, хочу закликати усіх Вас відвідувати матчі львівської «Енергії». Мені здається, ми заслужили на те, щоб вболівальники ходили на наші поєдинки. В цьому сезоні часто видаємо феєричні ігри. Хочеться, щоб люди розуміли, що футзал – для глядача. Коли сидять глядачі, то це зовсім інша атмосфера, зовсім інша віддача гравців. Дякувати Богу, що ми закінчили цей 2017-ий на мажорній ноті, виграли в покровського «Титана» – 7:2. Хочеться, щоб ми тішились присутністю вболівальників на трибунах, а вболівальники, відповідно, будуть тішитись нашою грою. Вболівайте за «Енергію»!
Понеділок, 15 січня 2018, 11:24
|
